Чим приваблює образ Марусі Чурай?

Чим приваблює образ Марусі Чурай?

Історія знає багато жінок, відомих за свій розум, принциповість, силу волі, мужність,гордість, наприклад наша Княгиня Ольга, Жанна Д’Арк та інші. Вони відіграли немалу роль у становленні історії тої чи іншої країни. Проте я б хотіла звернути увагу на героїню однойменного роману і віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко.

Головна героїня, Маруся, характеризується як сильна та вольова дівчина, яка допомагала козакам та українському народові, пробудивши в кожному їхній національний дух та свідомість, що ми є українцями. Створюючи свої пісні, Маруся Чурай надихала, підбадьорювала козаків і саме з її піснями вони йшли в бій за Україну, за свою землю.

Проте будучи генієм української пісні, Маруся зазнала гіркого досвіду в коханні, адже Грицько, повівшись на матеріальний достаток з іншою, а саме з Галею, він зруйнував душу Марусі, яка безмежно кохала його: «Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі». Тобто виник, так званий, любовний трикутник. Як відомо, один з них рано чи пізно буде лишнім і саме він чи вона отримають головний «удар в серце». Похожу історію ми можемо згадати у творі «Украдене щастя» Івана Франка, де теж спостерігається проблема кохання, зокрема любовного  трикутника.

Маруся Чурай уособлює сильну та вольову українську жінку, яка навіть під приводом смерті не втрачає своєї гідності та не зраджує своїм принципам, а сміливо дивиться в очі смерті. Саме її незламність та сила духу приваблюють мене в ній. Також одним з її позитивних рис, на мою думку, є те, що її незламна душа органічно поєднується з її щирістю, яку можна почути в її піснях, які стали відомі усім і дійшли аж до нашого часу. Маруся - співець природний, органічний. Одним із суттєвих складових народної піснетворки є щирість. У пісні вона просто не здатна лукавити: «Я зроду не співала на два криласи». Маруся Чурай – жіночна, ніжна, щира, лірична. У неї пісенна душа, що так відповідає пісенній душі українського народу. 

Єдність людини і природи в повісті Е.Хемінгуея "Старий і море"

Єдність людини і природи у повісті Е.Хемінгуея «Старий і море»

Напевне, якщо Вас спитають: «Яких американських письменників Ви можете назвати?»,  на думку зразу спаде таке відоме ім’я як Ернест Хемінгуей. Його біографія змушує нас захоплюватися ним, брати в приклад і вчитися в нього. Настільки різностороння та цікава була ця людина.

А якщо Вам зададуть друге питання: «Які книги Е.Хемінгуея Ви знаєте?», то, впевнена, Ви зразу ж згадаєте «Старий і море». І справді, ця повість, на мою думку, є однією з тих історій, які кожен має прочитати за своє життя, адже ця розповідь вміщує у собі все: і етап тривалого очікування та відчайдушних надій, і важкий, сповнений борінь і страждань шлях до мети, і солодку мить її досягнення, і подальше розчарування, коли під досягнутого залишається лише спогад - такий собі «кістяк».
Зі змісту повісті ми знаємо, наскільки Сантьяго, головний персонаж історії, був споріднений з природою. Сантьяго притаманне почуття органічної єдності з природою. Його погляд і думки охоплюють увесь природний світ від безпорадної пташки до космічних стихій. Цей світ, наповнений жорстокою боротьбою і ніжною пульсацією різних форм життя, постає у свідомості рибалки як світ гармонійний і одухотворений. Старий милується красою і величчю  природи,  благоговійно схиляється перед її вищою мудрістю та грізною силою, щиро співчуває тендітним створінням природи, втягнутим у щоденну боротьбу за існування. Він і самого себе усвідомлює часткою природи.  Це відчувається, зокрема, в епізоді, в якому він, згадуючи черепах, зауважує: «Адже і в мене таке саме серце, та й руки-ноги подібні до їхніх». Взаємини людини та природи найповніше розкриваються у ставленні старого до рибини. Він сприймає її як серйозного, гідного суперника, в екстремальному змаганні з яким він має або загинути, або перемогти. Однак при цьому душа Сантьяго вільна від ненависті, агресивності, страху чи зухвалості. Навпаки, він захоплено милується грацією та міццю своєї рибини. Він не просто закоханий у це дивовижне створіння природи, а й відчуває до нього щире співчуття. У розпалі боротьби з рибиною герой навіть називає її своєю сестрою. Однак професійна гідність рибалки владно диктує йому битися до кінця, за будь-яку ціну добиватися перемоги. Образ рибалки, прив'язаного до рибини, яка то тягне його човен, то тягнеться за його човном (і сам рибалка не може збагнути, хто кого веде), виростає у символ складних, драматичних і в той же час по-своєму гармонійних взаємин єдності й протистояння людини та природи.

"Три зозулі з поклоном" в моєму прочитанні

«Три зозулі з поклоном» в моєму прочитанні

Яке почуття на вашу дімку є найвищим? Що змушує нас робити необдумані та деколи навіть нерозумні вчинки? Підносить до неба та вчить літати? Думаю, що зразу здогадалися про яке почуття йдеться – любов.

Це почуття ми знаємо з літературних романів, фільмів та й навіть просто з життєвих історій оточуючих. Тому, на мою думку, присвята «Любові всевишній присвячується» новели «Три зозулі з поклоном» найбільш вдало та органічно поєднується зі змістом твору Григіра Тютюнника.
А любов ця й справді була, як кажуть, неземна. Тридцятирічного чоловіка Михайла, батька оповідача, безнадійно покохала молода дівчина Марфа Якова. Вона жила на світі тільки тим, що могла бачити його. І ось прийшла біда. Михайло попав у веремію сталінських репресій і опинився в сибірських таборах. Тепер дівчину тримати на світі листи Михайла, які він, зрозуміла річ, писав не їй, а своїй родині. Вона ж потайки просила листоношу тільки в руках «подержати письомце».

Так знедолені були всі четверо – оповідач з матір’ю, його батько й Марфа.

Я вважаю, що дана новела є надзвичайно повчальною, оскільки вона вчить нас бути щирими у своїх почуттях і за всіх обставин життя, перш за все, залишатися людиною. Ця новела – одна з найчарівніших перлин української літератури ХХст. Найголовніше в цій новелі навіть не трагічна історія нерозділеного кохання, а самі почуття, переживання героїв, які автор передає тонко, глибоко, переконливо. Саме вони рухають сюжетом твору, розширюють його часові, просторові межі, тобто визначають художній час і простір, головну ідею. Головним персонажем тут на­справді є любов, а люди його лише уособлюють, матеріалі­зують.

Таким чином можна зробити висновок, що саме любов єднає всіх трьох героїв, робить їх чистішими, добрішими, здатними на співпереживання, на найглибше розуміння одне одного. Власне, тут письменник утілює свій ідеал, подає нам свою версію гармонійного, християнського налагодження найбільш заплутаних стосунків, аніж то є в самому житті. Жоден із героїв новели не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю, але всі вони лишаються на роздоріжжі, хоча й кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня одна виростила дитину, Марфа продовжує чекати, удивляючись в очі дорослого сина свого коханого.
І безперечно, я вважаю, що ця новела варта прочитання, не тільки через те, що вона розповідає про реальні проблеми, які оточують нас щодня, а й власне через свою «несхожість» на інші твори української літератури.